Марина Шевченко з Дніпра працює на ділянці виготовлення склопакетів заводу «Вінтера», де збирає алюмінієві рамки й долучила до роботи свою сусідку. Вона прийшла на підприємство, коли там бракувало працівників, і поступово опанувала нову спеціальність.
Як Марина опанувала професію
Марина раніше працювала у торгівлі, на фабриці нетканих матеріалів та на підприємстві «Алюмаш», де пакувала алюмінієвий профіль і допомагала з його переміщенням. Цей досвід допоміг їй швидше звикнути до роботи з довгими алюмінієвими профілями на «Вінтері». Коли побачила оголошення про набір працівників, її привернуло, що в ньому окремо зазначали: «на роботу готові взяти й жінок».
«Я побачила оголошення, що потрібні люди, і мені було дуже дивно, що окремо там було написано: “жінки теж”. Думаю: треба піти подивитися, куди я можу влаштуватися. Прийшла в цех, а там майже нікого не було. Мені пояснили, що людей бракує, і запропонували спробувати. Я погодилася», — розповідає Марина.
Про виробничий процес і робочий графік
На ділянці Марини спочатку нарізають алюмінієві профілі за розмірами, які задає виробнича програма. Із цих деталей формують рамки, що розміщуються між шибками; їх заповнюють осушувальною речовиною, пресують і герметизують. Готові склопакети передають до іншого цеху для монтажу віконних конструкцій різних розмірів — від звичайних квартирних до великих вітрин.
Робота вимагає точності та фізичної витривалості: зміна триває близько восьми годин, більшість робочого часу працівники проводять на ногах. Марина каже, що головне — звикнути до режиму й мати зручне взуття.
«Коли я прийшла, майстер показав, як усе робити. Є довгі профілі, приблизно по шість метрів, є спеціальний стіл із пилою, комп’ютер, де вже внесені потрібні розміри. Спочатку потихеньку почала різати, набиратися досвіду. Бувало, не виходило, а потім усе пішло. Я вже знала, що робити, і навчилася формувати рамки потрібного розміру», — каже вона.
Колектив, мотивація та вплив війни на ринок праці
У цеху, де працює Марина, жінок лише двоє. Вона зазначає, що до її приходу на ділянці переважали чоловіки, але частина працівників була мобілізована, і підприємство почало шукати кандидаток, готових навчатися новим процесам.
Марина вважає, що повномасштабна війна вплинула на ситуацію на ринку праці: підприємствам потрібно підтримувати виробництво й шукати людей на вакансії, які раніше займали чоловіки. Водночас, на її думку, важлива готовність самих жінок спробувати себе в новій сфері.
«Фізично, звісно, важкувато. На ногах цілий день стоїш, тут головне — зручне взуття. Але я завжди намагаюся знаходити якийсь сенс у роботі. Є робота, її потрібно робити. А коли розумієш, наскільки вона потрібна, стає веселіше, і день швидше минає. У нас хороший колектив», — ділиться вона.
Особистий досвід і підтримка колег
За роки роботи Марина бачила різні колективи й життєві історії. Вона сама виховувала двох дітей, займалася торгівлею, пережила втрату товару через пожежу на ринку та починала все заново. Одним із яскравих спогадів для неї стало знайомство з колишньою колегою, яка була парамедикинею і після поранення тимчасово працювала на виробництві, але згодом повернулася до служби.
Марина намагається підтримувати колег, жартувати й створювати доброзичливу атмосферу: на її переконання, навіть невелика усмішка або вчасно сказане слово можуть поліпшити настрій після складного дня. Вона також запросила на роботу свою сусідку, яка приєдналася до колективу.
Контекст: під час нестачі персоналу через мобілізацію та інші причини підприємства в Дніпрі шукають працівників і все частіше розглядають кандидаток на позиції, які раніше переважно займали чоловіки. Для багатьох робітників важливими залишаються навчання на місці, витривалість і готовність до фізичної праці.
